‎ «Так, Ви тут не для того щоб навчатись, Ви тут знаходитесь для виживання» ‎‎- відповіла мені сеньора з інформаційного віконця Міністерства Іноземних ‎справ.‎
‎ Я не могла промовить навіть слово, мої очі були повні сльоз, не знаходила ‎дверей щоб вийти.‎
‎ Йшовши до автобусної зупинки, думала про себе, про свою долю і долю всіх ‎тих, хто був змушенний залишити їхню країну.‎
‎ Був 1992 рік, коли перший раз я прибула до Італії. В моїй країні- Боснії і ‎Герцеговині була війна, точніше кажучи агресія (напад), навідь якщо весь Світ ‎називав цю війну «братською».‎
‎ В Сараєво я навчалась в університеті і до Італії приїхала для вивчення ‎італійської мови. Хотіла провчитись тут 3 місяці і повернутись до дому, щоб ‎завершити своє навчання. Через війну була змушена залишитись. Не ‎розмовляла добре італійською мовою.‎
‎ Звернувшись до агентства для студентів знайшла роботу як baby-sitter. За ‎контрактом повинна була працювати пів-дня, решту часу був передбаченний ‎для проходження курсу італійської мови, який я не змогла відвідувати тому, що ‎мене « розподілили» в одну сім’ю, в якій я працювала від 7 до 22. Мала лише ‎вільний день з половиною в тиждень, мені здавалось мало. Потім взнала, що ‎такі правила роботи. Коли я запитала в мого роботодавця виділення часу для ‎вивчення італійської мови, то вона мені відповіла, що їй необхідна працівниця ‎на весь день. Я змушенна була погодитись з тим, що мені запропонували.‎
‎ Після 3-х місяців я була примушена залишити цю роботу. Коли я звернулась ‎в агентство в пошуку роботи, отримала негативну відповідь. Причина була: ‎‎«сеньора не дотрималась сроку, який був узгодженний». То була правда, але ‎про моє звільнення я попередила 12 днів раніше.‎
‎ Не знала, що в цьому випадку я могла подати на агенство скаргу, тому що я ‎заплатила за це обслуговування. Не знала, що сім’я, де я працювала по закону ‎мені повинна була дати вільний день з половиною.‎
‎ Я залишилась на вулиці без роботи, житла, грошей, знаючи одну людину в ‎Римі. Ця дівчина була з Хроватії. Саме вона мені підсказала звернутись до ‎парафії.‎
‎ Через це знайомство я знайшла роботу в іншій сім’ї, де мене дуже добре ‎приняли. В цій сім’ї я також працювала весь день, але їхнє ставлення до мене ‎було зовсім інше.‎
‎ В 1993 році отримала перший дозвіл на проживання, так як мій дозвіл на ‎проживання був «гуманітарний», я запитала чи могла би я отримати економічну ‎підтримку, або іншу допомогу для біженців.‎
‎ Мені сказали «ні». Могла їсти в Карітас, або отримати передбачену кількість ‎вермішелі і парміджану. Немала потриби в їжі, тому що харчувалась в сім’ї. ‎Мені потрібно було лише трохи грошей, тому що мої рідні в Боснії жили ‎завдяки моїй допомозі.‎
‎ Не знала куди звернутись за необхідною інформацією, тому що імміграційні ‎установи знали дуже мало, або нічого про «цих боснійців».‎
‎ Сеньора де я проживала мені дуже багато в чому допомогла. Пояснила, як ‎користуватись «тутто чітта», повідомила, що я постійно мала мати при собі ‎квиток, тому що штраф складав 50.000 лір і уточнила, що білети можна ‎придбати не тільки в кіоску, але й в тютюновій крамниці, порадила не носити з ‎собою документи в оригіналі (мати при собі лише завірені фотокопії) і бути ‎дуже обережною з сумкою і гаманцем. Те що мене найбільше вразило була ії ‎останні слова: «Я повинна тобі сказати, що навіть 10.000 лір не мало для ‎іноземця, тому що там заробити ці гроші досить важко». Я дивилась на неі і ‎була дуже здивована і вдячна цій людині.‎
‎ Після двох років проживання в Італії, я вирішила записатись в університет. ‎Чесно признатись не знала з чого почати.‎
‎ Не знала, що в Римі на той час вже існувала боснійська община, де я могла ‎зустріти моїх земляків і звернутись за необхідною інформацією. В центральній ‎квестурі (установа до якої звертаються іноземці) не мали цієї інформації. ‎Передаючи безліч реклами по телебаченню, не давали цих новин, навіть якщо ‎знали, що в Італії як в інших Західних Європейських країнах перебувало багато ‎біженців з Югославії.‎
‎ Отож я сама повинна була якось викручуватися. В столиці Італії не існувало ‎контори де б я змогла перекласти і завірити мій диплом, який я отримала в ‎Боснії. За переклад я заплатила 150.000 лір, який завірив мій викладач, з яким я ‎познайомилась випадково. З великими труднощами я стала студенткою.‎
‎ Мала мало часу для навчання, тому що повинна була продовжувати ‎працювати. Сеньора, де я працювала і проживала старалась надати мені більш ‎часу для навчання.‎
‎ Після перших місяців навчання я здала успішно екзамен. В той період я ‎познайомилась з моїм нареченим, який запропонував мені звернутись в ‎Міністерство Закордонних Справ для отримання стипендії. Маючи погані ‎спогади про Міністерство і чуючи слово «Міністерство» мені вселяло жах. З ‎його підтримкою і супровідом я знову пішла стукати в ті самі двері, звідки ‎минулого року я плачучи вийшла. Можливо я вгадала «хороший» момент тому ‎що жінка, яка мені надавала інформацію минулого разу, в той день не було. ‎Мене вислухала інша людина і направила в іншу установу. В тій установі ‎вирішили всі мої проблеми. З того часу я отримала стипендію. Зараз закінчую ‎моє навчання.‎
‎ На жаль не зустріла сеньору першого дня, коли я звернулась в Міністерство. ‎Хотілось би зустріти її і сказати, що я вижила і змогла досягнути набагато ‎більше ніж вона можливо думала...‎

‎ Еміна