‎ ... Можливо моя історія не є типічною історією іноземця, який прибув до ‎Італії і повинен боротися кожен день за виживання. Можливо мені більш ‎повезло, але разом з тим всім ми іноземці маємо спільну біль, ностальгію за ‎домом, гарними пейзажами, друзями, з якими ми розділили найкращі дні ‎нашого дитинства, запахами нашої землі...‎
‎ Мені було 22роки, коли перший раз я приїхала до Італії, спершу як туристка, ‎а потім як студентка...В руці мала невеличку сумку, а в голові багато мрій. Світ ‎був моїм...На кінець мала крила завдяки, яким могла літати... Накінець могла ‎распорядитись моїм життям так, як хотіла.‎
‎ Навчалась в місті Перуджіа і одночасно працювала перш як прибиральниця, ‎потім доглядала за дітьми (проходячи типічний шлях, який проходить ‎іноземець, прибувший до Італії), а потім асистенткою зубного лікаря.‎
‎ Через рік переїхала до Риму, де почала працювати в їдальні. Там я ‎познайомилась з моїм нареченним, який з часом став моїм чоловіком. В той ‎період пройшла курс інформатики і курс представника регіону Лаціо.‎
‎ Два роки працювала комерційним агентом, навіть якщо ця робота багато чим ‎мене збагатила, моє покликання було інше. Я продовжувала мріяти про іншу ‎діяльність хоч чіткої ідеї не мала. Відчувала що тим, чим я займалась, не ‎давало мені повного задоволення.‎
‎ Одного дня прочитала оголошення в одному журналі, яке мене дуже ‎зацікавило, про курс культурно-лінвістичного посередника. Пройшла конкурс і ‎почала працювати в новому мені середовищі, де я продовжую працювати до ‎сьогоднішнього дня – в соціальній сфері.‎
‎ Проминуло 3 роки, як я займаюсь цією не легкою діяльніст’ю, але яка ‎приносить мені багато задоволення.‎
‎ Час від часу мій син запитує в мене про моє життя, згадуючи минуле, бачу ‎себе читаючи оголошення в журналах в пошуках житла, або роботи, згадую ‎свята, коли ностальгія відчувалася сильніше...за святами з однокурсниками, за ‎запахом липи під моїм вікном, за смачною і душистою нашою різдв’яною ‎пасхою “кодзонах”...‎
‎ Вже прошло багато років, я привикла їсти спагетті, змініла багато моїх ‎звичок та й вивчила нові слова такі як “безробітний”.‎
‎ Згадую дуже гарний вираз: “немає нічого найкращого, як подарувати книгу ‎написану тобою тим, хто тобі сказав, що ти не взмозі нічого робити.”‎
‎ Я свою книгу ще не закінчила, але декілька розділів вже б могла б декому ‎подарувати... ‎
‎ Частину своїх мрій я здійснила, інші продовжуючі “літати” тримаю ще в ‎шуфляді...‎
‎ ‎
‎ К.Л.‎