Як би я знала, то поступила
б по-іншому – ця думка заспокоювала мене, супроводжуючи та надаючи
мені надію у майбутьнє в далекій країні. Мені 38 років, вже промайнуло
10 років відколи я живу в Італії. Мій чоловік математик, в минулому
проходив курс по спеціалізації в Римському університеті «Сап’єнца»
. Я закінчила університет іноземних мов в місті Тирані, після
чого викладала француську мову в загально середньоосвітній школі.
В той час моєму синові виповнилось 9 місяців. Витримати важкі
моменти розлуки з чоловіком і ростити самій дитину було дуже
нелегко. Не було навіть можливості виробити туристичну візу,
щоб поїхати з дитиною в ту невідому країну. Отож розмірковуючи,
я виришила їхати, але як? Не було іншого вибору, як купити туристичну
візу, але якщо я змогла б, як провезти дитину? Та все ж таки
я вирішила не їхати без дитини. В решті як вирішила, так і поступила.
Дала моєму синові снотвоне і поклала його в сумку, в якій перед
цим зробила отвори, щоб моя дитина мала змогу дихати. Весь час
коли я була на митниці він спокійно спав, а я постійно тримала
сумку в руках. Припливши в Барі, я побачила нічне небо більш
освітлене, яке хотілось дуже показати моєму синові, але він продовжував
спокійно спати, навіть коли я спробувала дати йому поїсти. При
зустрічі мого чоловіка, помітила, що він похудішав, але подумала
можливо це лише втома. Була така щаслива, що накінець ми троє
знову разом, що починається нове життя краще від минулого, що
навіть не помітила, як ми приїхали до дому в трьохкімнатну квартира,
в якій проживало крім нас 2 сім’ї з дітьми. Сперше я подумала,
що ця ситуація триватиме не довго і відколи ми разом все повинно
було б змінитись, але на жаль не все складається так як би хотілось,
в таких умовах ми прожили 3 роки.
По- італійськи я розмовляла достатньо добре і отож надіялась
після одерження документів влаштуватись в яку небуть школу для
викладання француської мови. Тим часом моя подруга помогла мені
знайти роботу, як служниця в одній сім’ї. Працювала 12 годин
в день, я майже не пом’ятаю сина в ті два роки, бо виходила з
дому, коли моя дитина ще спала і поверталась, коли він вже засинав.
Бути з ним я могла тільки по неділям і тому ці дні були для мене
радост’ю і біл’ю. Сім’я, в якій я працювала допомогла мені в виробленні
документів з умовою, що всі податки повинна була сплачувати я.
Згодую, як найщасливіший день в моєму житті, коли я отримала
дозвіл на проживання. Шматок паперу, який від того моменту визначав
моє життя. Отримавши цей папір, я накінець могла поїхати в Албанію
і зустрити моїх батьків і друзів, яких не бачила майже 3 роки.
Від того часу я була спокійніша коли сідала в автобус ( раніш
при думці, що міг бути контроль, відчувала терор, тому що боялась,
що могли би спитати документи, навіть якщо я постійно мала при
собі квиток. Здавалось абсурдно, але не знаю чому контрольори
нагадували мені поліційців.
В невдозі сім’я, в якій я працювала звільнила мене з роботи,
тому що не могли дати відпускні дні ( яких я не мала на протязі
3-х років) і отож повинні були мене замінити. Так як я повинна
була їхати в Албанію, відчуваючи трохи обіду, залишила ту сім’ю,
ставши безробітною.
Моя подруга порадила мені звернутись в Центр зайнятості. Я пішла,
щоб записатись з надією знайти роботу згідно моїм вимогам, можливо
як викладач. Коли службовець побачив мої документи, глянув на
мене пристальним поглядом і сказав, що не варто хитрувати. Мені
не лишалось нічого іншого, як взяти мої документи і йти геть.
Службовець додав в мою сторону, що я не повинна надіятись на
іншу роботу, тому що в Італії є багато безробітних італійців,
які мають перевагу. Я відчувала себе приниженою і хотілось відповісти,
що я також людина, навіть якщо і не італійка маю право на обслуговування.
В решті решт ми іноземці сплачуємо податки італійцям. Те, що я
думала, нічого не сказала, лише вибачилась і пішла геть.
З часом записалась в асоціацію жінок, які направили мене на
курс культурних посередників. Проходячи цей курс, я відчула себе
іншою. Доценти, як італійці, так і іноземці мали хорошу підготовку
в імміграційній сфері. Дякуючи саме цьому курсу я побачила італійців,
які на рівні з нами вірили в майбутнє співпроживання. Зрозуміла,
що ми іноземці маємо не лише обов’язки, які повинні виконувати,
але й права, які повинні бути визнані. Відтоді я не лише дякую
коли отримаю всю інформацію, яка мене цікавить, але й вимагаю
те що мені належить (навіть якщо я не італійка). Сміло запитую
працевлаштування згідно моїй професійній подготовці, не думаючи,
що я краду щось у когось. Я відчувала себе відродженою. Через
деякий час за відкладені гроші (пом’ятаю, що в минулому не позволили
собі навіть морозиво) ми купили житло. Накінець ми маєм нашу
квартиру. Мій чоловік після важких робіт почав займатись репетитирством,
а я працювала, як культурний посередник в Тимчасовому центрі
і одночасно давала уроки француської мови в асоціації жінок.
Надіюсь, що під час моєї роботи зможу допомогти іммігрантам
на їхньому нелегкому шляху. Не претендую полегшити їхній вибір,
але була б дуже рада, якби хоча дехто з них не вимовляв цієї
фрази: «якби я знала, то поступила б по-іншому»...
В.Г.
